24 травня 2023 року Харківська єпархія відзначає день пам’яті священномученика Олександра, архієпископа Харківського.
Священномученик Олександр народився 23 серпня 1851 року у місті Луцьку Волинської губернії у родині диякона Феофана Петровського. У 1892 році він закінчив чотири класи Волинської Духовної семінарії і в тому ж році був призначений учителем церковно-парафіяльної школи в селі Конягіно Дубенського повіту, а в 1897 році, залишаючись учителем, був призначений псаломщиком Хрестовоздвиженського храму в тому ж селі.
Батько на той час помер, і Олександр жив удвох із матір’ю, яку дуже любив. Незабаром мати померла, і він, отримавши повну свободу, почав вести вільний спосіб життя, іноді приходячи додому тільки під ранок. Одного разу, повернувшись додому на світанку, він ліг спати у своїй кімнаті, розташованій поруч із кімнатою матері, де й після її смерті залишалося все в колишньому порядку. Увісні він побачив, ніби розсунулась фіранка, що розділяла кімнати, до нього увійшла мати і сказала: «Залишай це життя і йди в монастир».
Спогади про матір та докори совісті настільки вплинули на Олександра Феофановича, що він прийняв тверде рішення змінити своє життя. 1 вересня 1899 року він вступив послушником до Свято-Троїцького Дерманського монастиря в Дубенському повіті Волинської губернії і ніс тут послух вчителя та законоучителя при монастирській церковноприходській школі. 9 червня 1900 року він був пострижений у чернецтво з залишенням того ж імені та призначений економом Дерманського монастиря. 15 серпня того ж року монах Олександр у соборному храмі Почаївської Успенської Лаври був висвячений в ієродиякона, а 29 жовтня – в ієромонаха і призначений виконувачем обов’язків ризничого з залишенням за ним колишніх послухів законоучителя, вчителя та економа. 18 листопада того ж року ієромонах Олександр був призначений виконувачем обов’язків намісника Дерманського монастиря, несучи разом з цим послух вчителя та законоучителя.
16 січня 1901 року отця Олександра було переведено до Кременецького Богоявленського монастиря і призначено скарбником монастиря. 6 грудня 1903 року він, крім того, був призначений скарбником Свято-Богоявленського Братства Волинської єпархії.
1 лютого 1903 року ієромонаха Олександра було переведено служити в Туркестанську єпархію і 6 травня того ж року призначено економом Туркестанського архієрейського будинку; у Туркестанській єпархії він ніс послух члена Духовної консисторії, Училищної ради та місіонерського товариства. 7 квітня 1905 року його було нагороджено наперсним хрестом.
Місцевий клімат несприятливо позначився на його здоров’я, і 20 лютого 1906 року він був звільнений від послуху в Туркестанській єпархії з правом вступу до одного з монастирів у Європейській частині Росії і 16 березня того ж року був включений до братії Жировицького Успенського монастиря Гродне. 8 серпня 1907 року його було затверджено на посаді скарбника монастиря, несучи, крім того, послух завідувача Жировицької двокласної церковноприходської школи.
8 січня 1908 року ієромонах Олександр був переміщений до братства Донського монастиря в Москві, і з 8 лютого того ж року виконував обов’язки намісника монастиря. 4 грудня 1909 він був затверджений на посаді намісника Донського монастиря і 6 травня 1910 зведений в сан ігумена. Того ж року його було призначено настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря і зведено до сану архімандрита. У 1911 році, коли був урочисто прославлений святитель Іоасаф Белгородський, архімандрит Олександр організував хресну ходу з Лубенського монастиря до Белгорода, в якому, незважаючи на далеку відстань, брало участь кілька сотень людей.
У 1917 році архімандрит Олександр був призначений настоятелем Псково-Печерського монастиря. Через рік він переїхав до Полтави, де деякий час жив при єпископі Феофані (Бистрові). Після того як єпископ Феофан залишив Полтаву, архімандрит Олександр оселився в Козельщанському Різдвяно-Богородичному монастирі, який на той час ще не був розорений безбожниками-революціонерами, – у ньому були прекрасні храми, своя друкарня та іконописні майстерні. Тут, в обителі, зібралися священнослужителі з пограбованих під час революції церков.
1919 року архімандрит Олександр був призначений настоятелем скитської церкви Козельщанського монастиря. У 1929 році монастир був закритий, закриті і всі церкви на околиці, крім храму в скиту, і сюди почало стікатися безліч віруючих. Отець Олександр організував тут загальнонародний спів під час богослужінь; бувало, скаже: «Співайте всі», – і всі, хто молиться, тоді підхоплювали молитвослів’я всенощної або літургії. За ретельним дотримуваним благословенням настоятеля служба відбувалася тут суворо за Уставом і проходила з величезним молитовним вдохновенням.
У 1932 році храм у скиту був закритий, архімандрит Олександр поїхав до Києва і 30 жовтня 1932 був хіротонісований в єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії.
У серпні 1933 року єпископа Олександра було призначено на Вінницьку кафедру, а у травні 1937 року переведено до Харкова і зведено в сан архієпископа.
Храми на той час закривалися один за одним, і до приїзду архієпископа Олександра до Харкова тут залишився один Микольський храм на Холодній Горі; найближчі церкви були в Катеринославі та Луганську. Обстановка в місті була така, що ніхто з людей, які мешкали неподалік храму, не наважився здати кімнату архієрею, і владика знімав її в іншому кінці міста.
У храмі владика застав холодний, не молитовний, формальний спів; воно йому не сподобалося, але він не став одразу робити зауважень. На той час у Харкові на Світлу седмицю служилися великодні служби лише два перші дні. На другий день Великодня архієпископ звернувся з проханням до народу та кліросу – не відходити від благочестивого звичаю служити великодні служби хоча б три дні. День був робочим, але, незважаючи на це, храм виявився наповненим. Хор зазвичай почав співати «швидко», не повторюючи всіх святкових піснеспівів; тоді архієпископ повернувся до народу і сказав: «Співайте всі!» І весь народ став співати добре відомий йому пасхальний канон. Співаки на кліросі спочатку розгубилися, а потім підхопили спів і стали керувати ним, і служба пройшла з таким піднесенням, якого тут не бачили давно.
У 1937 році влада стала наполягати, щоб архієпископ Олександр дозволив служити в тому ж храмі живоцерковникам, щоб однієї неділі служив архієпископ Олександр з православними, в іншу – живоцерковники. Народ був категорично проти і, налаштований дуже войовничо, був готовий кілками відганяти від храму розкольників – явних ворогів Церкви. Щоб уникнути зіткнення, архієпископ Олександр запропонував народу розділити храм: віддати живоцерковникам один із меж, але з умовою, що він буде відділений від основного храму стіною. Влада заборонила будувати стіну під приводом того, що не витримає фундаменту. Православні, однак, склали проект, за якого забезпечувалася безпека будівництва, і за два тижні спорудили стіну. Прихід живоцерковників складався із сорока чоловік, і крім них, у храм ніхто не ходив, хоча у живоцерковників було і духовенство, і прекрасний хор, і матеріально вони були всім забезпечені.
Водночас у православній частині храму, де служив владика, було стільки народу, що причастя тривало кілька годин. Після літургії священики звершували хрещення, і хреститися приходило до ста людей на день, тому майже відразу після хрещень розпочиналася вечірня служба. Архієпископ любив церковну службу, церковний спів. Бувало, співає хор на ектенії «Подай, Господи», а архієпископ скаже: «Та ви і людину не станете так просити, щоб вона подала. Хіба так холодно просять? І, звернувшись до народу, говорив: «Співайте всі!» І тоді більше тисячі тих, хто молиться єдиними устами і єдиним серцем, починали співати.
28 липня 1938 року архієпископа Олександра заарештували і помістили у в’язницю, розташовану неподалік від храму на Холодній Горі. Відразу після арешту почалися допити. Почувши, що його звинувачують, владика заявив, що винним себе не визнає. Було зачитано показання свідків, а потім слідчий почав жорстоко бити архієпископа, вимагаючи, щоб він визнав себе винним.
Під впливом катувань архієпископ сказав, що, негативно сприйнявши закриття церков, став непримиренним ворогом радянської влади, але шпигунською діяльністю, в якій його звинувачують, не займався.
15 березня 1939 року справа архієпископа Олександра була заслухана в закритому судовому засіданні військового трибуналу, і тут владика заявив, що в жодній шпигунській організації не брав участі і шпигунською діяльністю не займався, а також не вів серед парафіян антирадянської агітації, і якщо він підписався під показаннями на попередньому слідстві, тільки тому, що слідчий бив його, – під фізичним впливом він дав неправдиві свідчення, від яких тепер відмовляється.
Того ж дня було зачитано вирок військового трибуналу Харківського військового округу, який засудив архієпископа Олександра до десяти років ув’язнення та до п’яти років позбавлення прав. Владиці було тоді вісімдесят вісім років.
5 січня 1940 року вирок було скасовано і «справу» повернули на дорослідування. Архієпископ Олександр помер у тюремній лікарні 24 травня 1940 року. Наступного дня до міського моргу було привезено з лікарні в’язниці № 1 труп старої людини, зовсім роздягненої, з номером на нозі, на прізвище Петровський, із приписом поховати. Незабаром, однак, було отримано вказівку повернути труп Петровського до в’язниці, оскільки він був надісланий помилково. Служащий при морзі лікар, який був іподияконом у архієпископа, і воротар, що чергував біля воріт (згодом він став священиком), відразу впізнали архієпископа. Вони перев’язали номер із тіла владики на тіло безрідного старого і відправили його з документами на ім’я Петровського до в’язниці, а тіло святителя було вивезено з моргу. Вночі ченці та близькі архієпископу люди вдягли його в архієрейський одяг і було здійснено відспівування. Святителя було поховано на Залютинському цвинтарі на околиці Харкова.
На Ювілейному Архієрейському Соборі 2000 відбулося загальноцерковне прославлення священномученика Олександра. Його святе ім’я, поряд з іменами тисяч новомучеників і сповідників нашої землі, повідомлено Предстоятелям Помісних Церков для внесення в місяцеслови.
За благословенням митрополита Харківського та Богодухівського Никодима священномученик Олександр був оголошений покровителем м.Харкова та його мешканців, і споруджено на його честь прекрасний храм на пр. Косіора, який нагадує нам не лише про життя священномученика Олександра, а й про вічну правду Божу, за яку він постраждав!
Священномучениче Олександре, моли Бога за нас!
Кількість переглядів: 41
