10 листопада (28 жовтня за старим стилем) – пам’ять священномученика Костянтина, митрополита Київського (1937).
Священномученик Костянтин (Дьяков), митрополит Київський, патріарший екзарх України, у світі Дьяков Костянтин Григорович, народився 21 травня 1871 [Основна версія бази даних новомучеників ПСТГУ. За Базою даних про жертв репресій Харківської обл. (Україна): народився 1875 року. У його кримінальній справі значиться: “народився 19 травня 1864 р. у с. Стара Водолага Харківської області”. Див. Речинський, Святослав, “Церква за часів випробувань,” Православ’я в Україні] у Чернігівській губернії в російській родині священика.
3 червня 1891 року закінчив Харківську духовну семінарію.
22 жовтня [послужний список 1932 р.] або 23 жовтня 1891 висвячений у ієрея архієп. Харківським Амвросієм (Ключарєвим) до Покровської соборної церкви міста Чугуєва.
5 листопада 1893 року в сім’ї Дякових народилася дочка Мелітіна, яка залишилася дівчиною та проживала з батьком.
22 листопада 1897 року переведений до Харкова парафіяльним священиком Різдвяної церкви та призначений законовчителем середніх навчальних закладів.
15 вересня 1921 року переведений до кафедрального Харківського Успенського собору, проте за клопотанням колишніх парафіян 23 грудня того ж року був повернутий на місце парафіяльного священика церкви Різдва Христового м. Харкова. Зведений у сан протоієрея.
1923 року був заарештований у Харкові за звинуваченням у боротьбі з оновленцями у місті Харкові. Постановою Особливої Комісії НКВС від 15 травня 1923 року отця Костянтина було звільнено і слідство за ними припинено “за недостатністю матеріалів про антирадянську діяльність” [Справа №13417 від 17.03.1923 за обвинуваченням 28 осіб-церковників за боротьбу з обновом. Цит. по Речинському, Святославу, “Церква за часів випробувань,” Православ’я в Україні].
1 вересня 1924 року пострижений у чернецтво в Миколо-Перервінському монастирі настоятелем архім. Ніканором. Того ж дня зведений у сан архімандрита митр. Харківським Натанаїлом.
13 вересня 1924 був наречений, а 21 вересня 1924 – хіротонізований на єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії. Хіротонію у церкві Різдва Богородиці на Бутирках очолив патріарх Тихон.
22 вересня 1924 року єп. Костянтину доручено тимчасове управління православними парафіями Харківської єпархії [Указ Святійшого Патріарха Тихона №448 від 9/22 вересня 1924 року].
12 квітня 1925 року підписав акт про передачу вищої церковної влади митрополиту Крутицькому Петру (Полянському).
1926 року повторно заарештований у Харкові, звільнений через 3 тижні, звинувачення не пред’явлено.
17 червня 1927 року запрошений до Тимчасового Патріаршого Священного Синоду на правах члена Синоду, з обов’язком бути присутнім на засіданнях Синоду в Москві.
25 листопада 1927 року зведений у сан архієпископа та призначений архієпископом Харківським та Охтирським. За дорученням патріаршого екзарха митр. Михайла тимчасово керував єпархіями: Чернігівською до початку 1928 року, Дніпропетровською до 1 липня 1930 року, а також Маріупольською [послужний список 1923 р., де значиться для Маріупольської єпархії: “нині”, тобто. на січень 1923 р.].
18 травня 1929 року призначений тимчасово виконуючим посаду патріаршого екзарха України [постанова Заступника Патріаршого Місцеблюстителя №1384], а 10 квітня 1930 року затверджений на посаді [постанова Заступника Патріаршого Місцеблюстителя №70. Послужний перелік 1932 р.].
18 травня 1932 року зведений у сан митрополита.
Після переміщення столиці УРСР з Харкова до Києва 1934 року, 9 липня 1934 року був визначений митрополитом Київським, залишаючись патріаршим екзархом України. До початку 1935 року залишався у Харкові, після чого переїхав до Києва.
З 16 вересня 1937 року єпархією не керував. Племінник владики Борис Олександрович Дьяков був заарештований 3 квітня того року, донька владики та дружина Бориса, Мелітіна Костянтинівна Дьякова, працювала в Наркомздоров’ї УРСР, була заарештована 19 вересня того року, а арешт самого митрополита відбувся 29 жовтня 1937 року.
Звинувачувався за статтями 54-10 і 54-11, звинувачення при арешті: “активний член антирадянської фашистської контрреволюційної організації церковників-тихонівців.” За свідченням очевидців, обшук був схожий швидше на погром і грабіж, ніж правову процедуру, під час якого було вилучено понад 18 кг срібних і золотих виробів – панагії, хрести тощо, що залишалося після закриття храмів.
Утримувався у Лук’янівській в’язниці Києва. Показання владики слідчому НКВС-УСРР лейтенанту Гольдфарбу описують розгром церкви на Київщині у роки його митрополитства:
“У зв’язку з переведенням столиці з Харкова до Києва я прибув до місця свого нового служіння 29 березня 1935 року. На Київщині було 170 парафій, з них 70 функціонувало і 100 взято під заготзерно. Серйозна хвороба припинила мою діяльність майже на 3 місяці. момент кількість парафій на Київщині скоротилася до мінімуму: всього 16 з 4-ма міськими. Я прошу Радянську Владу дати можливість мені — 73-річному старому, одержимому дуже багатьма і важкими фізичними недугами, мирно і тихо закінчити своє життя”.
Про звинувачення проти владики відомо з рапорту про його смерть: “За свідченнями заарештованих архієпископів Лінчевського, Делієва та ченця Промльова, Дьяков є керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихонівців), широко розгалуженої по Україні, давав вказівки єпископам про підготовку кадрів для збройного повстання у разі війни з Німеччиною, створення фашистських груп антирадянської роботи у зв’язку з переписом населення і підготовкою до виборів до Ради. Дяков підтримує зв’язок з німецьким консульством.
Молодий слідчий НКВС Гольдфарб вирішив відзначитися і отримати показання, зроблені рукою митрополита. Розглядаючи сторінки слідчої справи, неважко здогадатися, що застосовувалося насильство: рівний почерк періодично ставав плутаним і нерозбірливим. Справа велася настільки недбало, що слідчий у захваті від свого “успіху” не помітив, що митрополит Константин ні під однією своєю відповіддю не поставив підпису. Слідчому не терпілося отримати “результат”, і 10 листопада 1937 він викликав митрополита Константина до 22:00 на черговий допит. Він був доставлений до 24:00 і відразу ж поскаржився на погане самопочуття, але допит все ж почався. Через 15-20 хвилин митрополит помер, не зрікшись віри і не лжесвідчачи.
Тіло владики було викинуто в яр з іншими жертвами на Лук’янівському цвинтарі Києва, де відбувалися масові таємні поховання розстріляних у Києво-Лук’янівській в’язниці НКВС. Один з віруючих візників, які знали Владику Константина знайшов його труп, огорнув шинеллю і забрав з яру. Потім він знайшов архієрейський одяг, одержав в них священномученика і поховав його на кладовище.
Одна із родичок священномученика бачила владику уві сні, що стоїть біля свіжосипаного могильного пагорба. Митрополит сказав: «Тут лежить моє тіло». Цвинтарний сторож, до якого вона зважилася звернутися, виявився саме тим могильником, хто закопував останки митрополита. Схиархієпископ Антоній здійснив таємне відспівування священномученика над цією могилою.
Про встановлення місця поховання та про шанування священномученика згадує парафіянка Свято-Введенського монастиря:
“Леоніла Яківна Лемісова, яка похована біля митрополита Костянтина, була матінкою. Чоловік її, протодіакон Троїцької церкви отець Сергій Лемісов, якого вбили разом із митрополитом Костянтином, хоча матінці довго говорили, що він висланий без права листування. Митрополита Костянтина вбили у 1955 або 1956 рр. Вона весь час надсилала до НКВС запити про чоловіка, відповіли їй тільки після смерті Сталіна, написали, що він безневинно постраждав, і тоді вона сказала, що якщо вони були заарештовані разом, то разом їх і вбили. Вона весь час ходила до в’язниці після арешту.
Візник, який вивозив тіла розстріляних із в’язниці на цвинтар, одного разу розповів, що був один такий благородний дідок, що він навіть накрив йому обличчя хусткою. І потім цей дідок приснився йому в архієрейському одязі і подякував, що він закрив йому обличчя. Цей візник і вказав на місце, де похований митрополит Костянтин. Леоніла Яківна жила в будинку біля Троїцької церкви, де зараз перукарня. Вона була псаломщицею в Троїцькій церкві. Її виселили після арешту чоловіка, і вона жила на Печерську у маленькому будиночку. Дітей у неї не було, але було багато духовних дітей і всі звали її “мамкою”. Леоніла Яківна завжди доглядала могилу митрополита Костянтина. У неї була його фотографія, він був дуже цікавий, духовний. Вона нам, дівчаткам, часто казала: “Ви не уявляєте собі, який це був архієрей”.
19 жовтня 1993 року митрополит Костянтин був канонізований визначенням Священного Синоду Українського як місцевошановний святий Слобідського краю з встановленням пам’яті 19 травня.19 квітня 2016 року на засіданні Священного Синоду Української Церкви було встановлено день його пам’яті у день мученицької кончини 28 жовтня.Пам’ять 28 жовтня (Укр.) у день смерті, у Соборах Київських та Старобільських святих, у Соборах новомучеників та сповідників Катеринославських (Укр.) та Слобідського краю (Харків; Укр.).
Кількість переглядів: 18
